Історія пісні «Трембіта знає» формувалася роками. Її відправною точкою стала поїздка Влада Дарвіна до Верховини у 2020 році. Саме там, у музеї народних інструментів, він уперше почув справжній голос трембіти — інструмента, який у Карпатах століттями супроводжував і радість, і втрати.
Після знайомства з історією гуцульського музиканта Романа Кумлика та спроби заграти на трембіті артист повернувся додому вже з іншим внутрішнім станом. А згодом тяжко захворів на COVID-19. Перші рядки пісні з’явилися саме тоді, у стані виснаження і напівмарення.
«Це був момент, коли я вперше по-справжньому відчув крихкість життя. Мелодія прийшла сама, ніби звідкись зверху», — згадує Vlad Darwin.
Протягом наступних років композиція змінювалася: перезаписувалась, переосмислювалась, втрачала і знаходила форму. Остаточний вигляд вона отримала вже після знайомства з Сергієм Лазановським. Разом із музикантами вони вибудували звучання, в якому зійшлися карпатська меланхолія, ромські інтонації та сучасна поп-енергія.
Для Lazanovskyi ця пісня стала емоційним відкриттям:
«У ній є щось дуже первинне. Це музика, яка нагадує, звідки ти».
Сам Vlad Darwin говорить про «Трембіта знає» як про роботу на межі контрастів, трагічну і водночас енергійну. Саме так, за його словами, звучить і сама трембіта — інструмент, що уособлює безперервність життя.
Візуальне продовження історії — кліп, знятий у Карпатах, де природа стає повноцінним героєм. Вітер, гроза, густа зелень і вогонь формують атмосферу, в якій розгортається головний образ — дуальність. У центрі сюжету — дві танцівниці, які уособлюють протилежні стани: любов і біль, світло і темряву. Їхня пластика, натхненна «карпатським фламенко», додає відео драматичної напруги.
Режисером кліпу став Данило Дємєхін, який поєднав поп-візуальність із етнічною символікою. Зйомки тривали лише дві доби, але в екстремальних умовах: команда працювала на світанках і заходах сонця, коли світло триває лічені хвилини.
На гірській галявині навіть збудували спеціальний подіум для танців, а для дощових сцен піднімали пожежну техніку. Вогняні епізоди на вершинах гір настільки вразили місцевих жителів, що ще до прем’єри почали з’являтися чутки про «дивні вогні» в горах.
Окремої уваги заслуговують і образи артистів. Це не буквальна реконструкція традицій, а їх сучасне переосмислення: гуцульські силуети поєднуються з естетикою фаду та фламенко. Вишиванка, черес, автентичні сердаки поруч із неочікуваними деталями, як-от техаський капелюх. Такий мікс підкреслює головну ідею: культура не застигла, вона живе і трансформується.
